Від Вєри до Лєни, або Моя жахлива няня

У 1988 році у приміській електричці я став свідком дискусії. Декілька жінок, з вигляду представниць сільської інтелігенції, дуже емоційно обговорювали останній імідж Софії Ротару. Вигуки «безстижа, як вона могла!» було чути навіть у тамбурі вагона. Сільських вчительок до глибини душі обурила спідниця всенародної улюблениці. Десь між станціями Ківерці і Цумань жіночий консиліум рішуче виніс вердикт: носити спідниці вище коліна можуть лише особи легкої поведінки, і аж ніяк не народні артистки. До розпаду Радянського Союзу залишалось три роки, на Заході давно відбуяла, зів’яла і навіть стала історією сексуальна революція. А тут, посеред соціалістичної Волині, бідні співвітчизниці бідкалися «за мораль» і не підозрювали, яку моральну і психологічну травму їм ось-ось завдасть кіностудія імені Горького.
У 1988 році на екрани країни вийшла скандальна стрічка «Малєнькая Вєра». Тендітна акторка Наталія Негода стрімко в’їхала верхи на своєму партнерові в історію радянського кінематографа. Поза «вершниці» підірвала цнотливе суспільство. Курява, що здійнялась на місці вибуху, обгорнула і саму картину, яка тим часом неприпустимо очорнила радянську людину — будівника комунізму. У цьому Великому вибуху і народилась перша вітчизняна кінематографічна «чорнуха». Йшли роки, мінялись суспільно-економічні формації. «Чорнуха» пустила корені, зміцніла, розцвіла і навіть еволюціонувала, досягнувши вершин у комедіях Олексія Балабанова.
Згодом із дивізіону «маскульт» вона перебралась і в «елітарне мистецтво». Нову психологічну драму Андрія Звягінцева «Єлєна» сміливо можна віднести до категорії «чорнуха для інтелігенції». На високому професійному рівні один із найкращих режисерів сучасності розповідає нам невеселу сімейну історію. Всіх героїв його депресивної драми — таких різних за рівнем інтелекту, соціальним статусом, освіченістю, культурою, віком об’єднує одне — повна духовна порожнеча. Власне, про це і фільм. А щодо сюжету… Єлєна — не дуже освічена пенсіонерка, у минулому медсестра. З погляду мільйонів одиноких жінок вона чудово влаштувалась у житті. Її новий чоловік — заможна людина з іншого соціального виміру. Освічений, розумний власник розкішного пентхаузу, у повній мірі насолоджується життям благополучного пенсіонера. І допомагає йому в цьому Єлєна — відносно нова дружина, з обов’язками домашньої служниці й лікарняної няні.
Хоча тіло Єлєни і належить чоловіку, однак душа її далеко — у підмосковній промзоні, де у «хрущобі» з виглядом на гігантську градирню живе її нероба-син з невісткою й онуками. І живуть ці далеко не комічні клони персонажів «Нашей Раши» саме за її рахунок. Скільки таких українських Олен розсіяно світом? У cтрічці Звягінцева немає спецефектів або великої масовки. Щоб зняти таке камерне кіно, потрібно обмаль коштів. Чому ж в Україні не знімають такі картини? До речі, продюсером «Єлєни» є колишній генеральний продюсер телеканалу «1+1» Олександр Роднянський, який сьогодні керує одним із найуспішніших російських розважальних телеканалів СТС. Чому він продюсує не в Україні? Згадується розповідь цього успішного топ-менеджера про позаминулий Берлінський кінофестиваль. Одним із найбільш яскравих моментів фестивалю була презентація нової стрічки поп-легенди Мадонни про… українського музиканта Женю Гузя. Серед меломанів екс-киянин відомий як лідер американського етно-панк гурту «Gogol Bordello». Презентацію поп-зірка проводила в скромному кафе, в напівбогемній демократичній обстановці, в оточенні численних журналістів. У той же час, іронізує Роднянський, відбувалася презентація українського кіно. Для цього було знято розкішний ресторан в одному з фешенебельних готелів Берліна. Причому українська делегація презентувала не конкретний новий фільм, на жаль, такого не існувало. Презентація абстрактно стосувалась українського кіномистецтва в цілому. Мовляв, були у нас колись такі хлопці — Довженко і Параджанов. Отак щедрі українці втерли носа самій королеві поп-музики. Але, здається мені, вартість тієї презентації вкупі з іншими витратами становила б бюджет не однієї «Єлєни». Так що, судячи з усього, ми ще довго будемо дивитись кіно, зняте у Росії. А «Малєнькая Вєра», до речі, знімалась в Україні, у Жданові (нині Маріуполі), і режисером її був уродженець Маріуполя Василь Пічул.

Источник: Газета "Рівне вечірнє" | Прочитать на источнике